Історія

Заснування Вільшанки

Заснована як слобода Маслове у середині XVIII століття, коли тут оселилося декілька родин запорозьких козаків на чолі з козаком Масловим. З часом поселення збільшилось за рахунок інших переселенців.

У 1754–1759 й 1761–1764 роках Вільшанка входила до складу Новослобідського козацького полку.

Війна, 1768–1774 років сприяла доплину болгарської людності на Україну. Серед військовослужбовців турецькиз загонів, відправлених на допомогу кримському ханові, знаходилася й певна кількість православних християн — войників, сакків та лагумджиїв. Погано одягнені та озброєні, вони не відігравали ніякої ролі. Їх невдоволеність необхідністю брати участь у бойових діях проти своїх єдиновірців висловлювалася у схильності до переходу на бік росіян .

По закінченню російсько-турецької війни 400 болгарських родин за дозволом царя заснували інші поселення неподалік від слободи. Пізніше поселення злилось зі слободою й отримало назву Вільшанка.

Вже влітку 1769 р. у розпорядженні головнокомандуючого російською армією князя Олександра Голіцина знаходилося кількасот подібних перебіжчиків — волохів, болгар, греків та сербів; не маючи змоги особисто вирішити їх долю, він віддав це на розсуд київського генерал-губернатора П. О. Румянцева, заодно й відіславши до Києва всіх наявних військовополонених та перебіжчиків. Той, в свою чергу, у своїх реляціях імператриці доводив необхідність комплектації гусарських команд з «по единоверию явившихся», за прикладом попередньої російсько-турецької війни 1735–1739 рр.

У Санкт-Петербурзі з увагою поставилися до мудрих порад гідного державного діяча, тим більше, що хроніка зимового тарського наскоку досить відверто показала слабкість російської кавалерії на Півдні, неспромігшоїся дати гідну відсіч загарбникам. Іменним наказом ЇІВ від 21 серпня 1769 р. було проголошено створення поселенного Молдавського гусарського полку. Він зайняв місце Самарського полку, який мав існувати за штатом Новоросійської губернії, але був розукомплектований через нестачу військовослужбовців ще у 1765 р. Очолив полк гусарський майор Василь Лупул (Звєрєв) .

Таким чином з самого початку полк було укомплектовано за рахунок перебіжчиків та полонених православного віросповідання. Згодом до нього навіть стали приймати турок-ренегатів, які зріклися батьківської віри: за подібний «подвиг» їх жалували унтер-офіцерським чином .

Новостворена військово-адміністративна одиниця була розміщена на 15 тис. дес. землі, взятої з цією метою: по-перше, від Єлисаветградського пікінерного полку, а по-друге з північно-західного куту Запорозьких Вольностей — у межиріччі Південного Бугу, Синюхи, Плетеного та Сухого Ташликів. Складався полк з 16 рот (шанців). Штаб-квартира полку містилася у шанці Павловському .

Хоча волохи й займали, по перших порах, домінуюче місце, серед населення полку, його етнічний склад був надзвичайно строкатим. Кілька документів, що дають змогу проаналізувати національну приналежність мешканців 15-ої та 16-ої рот полку, дають змогу стверджувати, що питома вага була досить високою, та вони посідали другу позицію за чисельністю .

Під час війни 1768–1774 р.р., військовополонених та перебіжчиків з числа православних підданців Порти, було оселено не лише у Єлисаветинській провінції. Коли у 16-ій роті Молдавського гусарського полку (шанець Катерининський, майбутній Ольвіополь), накопичилася значна їх кількість, надіслана князем Прозоровським з 1-ої армії, було вирішено відправити їх на поселення до Катерининської провінції. Переведення цих осіб на нові місця було доручено здійснити майору Бахмутського гусарського полку Івану Христофоровичу Штеричу (5 жовтня 1770 р.), який повинен був схилити бажаючих до служби, або ж до оселення у якості фаміліатів .

Очевидно, у такий спосіб російське командування намагалося доукомплектовати постраждалу від татарської навали військову одиницю. У березні 1771 р. нові поселенці у кількості 1751 о.ч.с. та 1834 о.ж.с. (всього 3585 о.с.с.) були доставлені та розміщені у колишніх слов'яносербських ротах. З них у стройові гусари заступило 487, у заступаючі — 197, а 1066 — у фаміліати (йдеться про чоловіків). За етнічною належністю це були «волохи и других наций люди».

Відзначимо, що розміщення поселенців у прикордонній смузі, як у випадку з заснованим у 1769 р. Молдавським полком, досить швидко стало скоріш виключенням, аніж правилом. Вже починаючи з 1771 р. київський та новоросійський генерал-губернатор Ф. М. Воєйков наказує своїм підлеглим «селить болгарских и волошских віходцев в гусарских, ближе к Днепру ротах» . Це було продиктовано як обережністю, так і невпевненістю місцевого начальства у нових людях.

З особою І. Х. Штерича, одного з офіцерів, що стояли біля витоків Слов'яносербії, пов'яано й найбільш масове переселення болгар на південь України у ту війну. Щойно Штерич доставив першу партію балканських переселенців до Бахмутського полку, то одразу ж почав клопотатися про відрядження до 1-ої армії, з метою виведення нових груп. Вже на початку 1773 р. його прохання було задовільнено . Штерич відбув до театру бойових дій.

Слід сказати, що напровесні 1773 р. російській армії на Балканському півострові вдалося досягти значних успіхів. 27 травня загін під головуванням бригадира Вєйсмана, чисельністю у 6 тис. чоловік, форсував Дунай, розбив турок при Карасу та почав просуватися вгору течією ріки. Вже 5 червня це угрупування російських військ спромоглося вибити турок з укріплень при Гуробалі (40-50 миль нижче Сілістрії) . Було створено плацдарм для подальшого просування по болгарській землі. Вже 10-11 червня під Гуробалом, на правий бік Дунаю переправилася вся 1-а армія під начальством П. О. Румянцева, яка наступного дня розгромила корпус турецьких військ Осман-паші та 15 числа вийшла до Сілістри — добре укріпленої фортеці на середньому Дунаї. Наступний тиждень ознаменувався взяттям редуту — висоти, що панувала над містом (18 червня), та давала можливість обстрілювати його, і битвою все того ж загону Вєйсмана при Кючук-Кайнарджі. Однак, попри всі гучні перемоги це була лише спроба сил. Саму Сілістру взяти приступом не вдалося. Тили були відірвані від авангарду, люди та коні виснажені. На військовій раді, яка відбулася 24 червня 1773 р., було вирішено повернутися на волоський берег Дунаю, що й було зроблено наступного дня . Отже, власне у Болгарії російські війська у кампанію 1773 р. перебували з 27 травня по 25 червня, трохи менше місяця. Саме в цей проміжок часу і відбулося переселення найбільш численної (в цю війну) болгарської громади.

Десь у другій половині червня 1773 р. до командуючого 1-ою армією П. О. Румянцева звернулися депутати від мешканців селища Алфатар (Флатарь) з проханням сприяти їх переселенню до Російської імперії . Алфатар був крупним селищем, розташованим за 40 кілометрів південніше Сілістрії (у турецьких джерелах відомий з 1573 р.) . Що ж підштовхнуло мешканців села, достатньо віддаленого від безпосередньої арени боїв, шукати російської протекції ? Вірогідно, все те ж — побоювання репресій з боку турецького уряду.

Відомо, що на початку 1773 р., втративши надію на швидку можливість скінчення війни, активно готувалися до воєнних дій на власній території. Візир розіслав фірмани з наказом зібрати до 70 тис. нового війська з болгар, сербів та арнаутів. У разі зволікання, або ж непідкорення у виконанні цього наказу, все майно винних мало бути розорено, а самі вони страчені . Мабуть, алфатарці чимось завинили перед турками саме з цього приводу та мали всі підстави побоюватися їх гніву. Народні перекази з уст їх нащадків, що є глухим відлунням подій тих буремних років, про якогось зажерливого пашу, який забажав відібрати врожай у болгар, та хитрих селян, які зібрали його вночі та подалися до росіян — скоріш за все є не більш, ніж поетичною легендою (з огляду на час, в який відбулося переселення та календарний цикл сільськогосподарських робіт) .

Чи так, чи сяк, але ж граф Румянцев, який вже зіткався з болгарськими колоністами під час свого губернаторства на Україні, побажав примножити кількість цих корисних для краю землеробів, і охоче погодився прийняти їх. Вже знайомому нам майору Штеричу, який очолив конвой з 72-х гусар Бахмутського гусарського полку, було доручено переправити алфатарців до Катерининської провінції .

Перед тим, як переселенська валка назавжди покинула рідні землі, до неї приєдналася значна кількість мешканців придунайських міст Сілістра, Відін та Рущук . Дорогою до них пристали селяни з добруджанського села Черетовце, що на Дунаї, напроти бесарабського Рені (за одними повідомленнями — болгари, за іншими — волохи). Загальна чисельність мігрантів, що прийшли на Україну з цим караваном, сягнула, згідно з іменним списком 1087 о.с.с. (533 чоловіка та 554 жінки). Вони їхали 320-ма возами, гнали з собою чимало худоби, везли багато майна.

Першопочатково кінцеву мету їх маршруту було визначено досить чітко — роти Бахмутського гусарського полку, лави якого вони мали поповнити. Більш того, Штеричу вдалося заохотити частину переселенців до оселення у своїх маєтках, у якості підданців, намалювавши перед ними картину ситого та безбідного життя. Але під час зупинки їх на карантині в Семлецькому шанці (5-а рота Чорного гусарського полку), у вересні 1773 р., дехто Манойло Попович, купець, чи то болгарин, чи то серб, почав вести з ними «таємні розмови», внаслідок чого вони відмовилися їхати разом зі Штеричем у околиці Бахмуту . Вірогідно, цей купець, сам мешканець Новоросійської губернії, у популярній формі пояснив новоприбулим емігрантам, що їх чекатиме, і ким вони стануть, коли по скінченні пільгових років, при проведенні чергової ревізії, Штерич впише їх за собою.

Проте, до негайного відбуття до Катерининської провінції їх поки що ніхто не підштовхував, оскільки до фортеці Святої Єлисавети вони прибули лише у жовтні 1773 р. Попереду була зима. На зимівлю їх розмістили по різних селищах Катерининської провінції — у Аджамці (Єлисаветградський пікінерний), Самборі (воно ж і Диківка) та Дмитрівці (ці два селища належали до Жовтого гусарського полку) . У останньому з шанців їх і спостерігав академік Гільденштедт під час своєї подорожі Новоросійською губернією, на весні 1774 р. Коли ж, після зимівлі, пограничний комісар, підполковник Чорного гусарського полку, Лазар Серезлі почав опитувати їх щодо обраного місця оселення — Катерининська чи Єлисаветинська провінції ? — то вони навідріз відмовилися і від одного, і від іншого «хотя бы им головы отрубили». Алфатарці вимагали, аби їм дозволили виїхати до Молдови та оселитися поблизу містечка Бирлад (рапорт Серезлі Черткову, датований лютим 1774 р.) . Очевидно, подібна ідея виникла у них після перших розчарувань, пов'язаних з виснажливою подорожжю та не менш тяжкою зимівлею. А згадувана місцевість впала їм до вподоби під час зупинки на шляху з Болгарії; до того ж, життя у васальних Порті Валахії та Молдові, було набагато кращим, аніж у власне турецьких провінціях на Балканах, та з давніх давен притягувало в ці краї переселенців з болгарських земель.

Далася взнаки і образа на поведінку Штерича, що її зачаїли переселенці. Вірний звичаям гусарських бівуаків, цей офіцер вже під час переходу поводився з алфатарцями як зі своїми холопами, немилосердно лупцюючи їх за найменше нескорення (у такий спосіб ним було насмерть забито одну з жінок), відбираючи на свою користь їх майно та худобу . Новоросійська губернська канцелярія, яка розслідувала цю справу, визнала провину цього горе-рубаки та звільнила болгар від необхідності слідувати за ним. Бахмутський гусарський полк не отримав потенційних службовців, а маєтки Штерича підданців.

Однак, якщо місцева російська влада й погодилася на частковий компроміс у вирішенні питання про те, в якій з частин губернії — право — чи лівобережній має виникнути нове болгарське селище, про повернення до Туреччини не могло йти й мови. Коли емігранти стали наполягати на рееміграції, їм відразу дали зрозуміти, що цей номер не пройде: у своєму рапорті до Ф. М. Воєйкова від 11 лютого 1774 р. В.Чєртков пропонував, особливо не панькаючися, розподілити алфатарську громаду між Єлисаветградським пікінерним та Жовтим гусарським полками, і на тому скінчити цю справу . Вірогідно, йшлося про те, щоб залишити їх у тих самих ротах, де вони й зимували. Можливо саме за таким сценарієм і розгорталися б події, якби не напруженість у стосунках з запорожцями, яка ставала все відчутнішою після того, як в котрий вже раз, для розміщення іноземних переселенців було використано частину земель Запорозьких Вольностей. Йдеться про утворений у 1769 р. Молдавський гусарський полк.

Тактика боротьби, яку обрали цього разу запорожці, хоча й пестріла подекуди епізодами лихих кавалерійських наскоків, стала більш виваженою та ефективною. Відтепер запорозькі команди не палили хат, не зганяли з нещодавно обжитих земель зайд, як це було на початку 1760-х років [Ф. 229. Спр. 143. Арк. 3-4.]. Ні. Вони просто пропонували кращі умови оселення по старшинських зимівниках та у слободах на військовій землі. Цьго виявилося достатньо для того, щоб вже 4 червня 1774 р. полковий командир В.Звєрєв (Лупул) дорікав кошовому отаману П. І. Калнишевському на те, що зовсім знелюдніли 3, 11, 13 та 15-а роти (Піщаний Брід, Лиса Гора, Сухий Ташлик (Гладоси) та Ольшанка (Маслова), оскільки їх мешканці пішли разом з запорожцями .

Переселення алфатарської громади до Вільшанки

Для залатування подібних проріх і були використанні алфатарські болгари. Відтепер місцем їх мешкання мала стати 15-а рота Молдавського гусарського полку — Ольшанка, вона ж і Маслова, заселена балканськими вихідцями у 1770 р. За свідченнями академіка Гільденштедта, на початку 1774 р. в ній налічувалося 150 дворів, більшою мірою зпустілих через вищезгадувані обставини . Заселення нових поселян відбулося десь наприкінці червня 1774 р., оскільки у рапорті отамана Калниболоцького куреня А.Білого, від 1 серпня того ж року, яким він інформував кошового про результати інспеції лівого боку р. Синюха, зазначається, що минуло вже з місяць від часу появи болгар у цьому шанці . Для «захисту» нових поселенців від запорозьких зазіхань було поставлено залогу з регулярного війська. Подібна міра була викликана бажанням уряду стати на перешкоді рееміграції. З огляду на технічний бік справи, зробити це (втекти з Росії) було не важко. Ольшанка лежала на березі порубіжної Синюхи; на протилежному боці була вже польська земля. Якщо ж спуститися десяток миль вниз течією цієї річки до впадіння її у Південний Буг, то відразу за Катерининським шанцем (з 1775 р. Ольвіополь), розпочиналися володіння Турецької імперії. Можна сказати, що потяг до повернення на батьківщину був притаманний всім членам цієї болгарської громади, але ж тільки окремі особи та родини, невдоволені умовами свого життя, наважувалися на цей крок. Подібних то втікачів і відловлювали російські вояки та, всипавши на згадку шпіцрутенів та підстригши наголо, завертали на попередні місця мешкання.

Перед тим, як переселенська валка назавжди покинула рідні землі, до неї приєдналася значна кількість мешканців придунайських міст Сілістра, Відін та Рущук . Дорогою до них пристали селяни з добруджанського села Черетовце, що на Дунаї, напроти бесарабського Рені (за одними повідомленнями — болгари, за іншими — волохи) . Загальна чисельність мігрантів, що прийшли на Україну з цим караваном, сягнула, згідно з іменним списком 1087 о.с.с. (533 чоловіка та 554 жінки). Вони їхали 320-ма возами, гнали з собою чимало худоби, везли багато майна.

Привертає увагу факт абсолютної неправомірності дій російської влади: 10 липня 1774 р. було підписано трактат вічного миру (Кючук-Кайнарджийський договір) між обома імперіями. Згідно з 5-м пункту 16-го артикулу, турецькі та російські підданці були вільні протягом року чи то покинути батьківщину, чи то повернутися до неї. І хоча не слід завищувати рівень обізнаності рядових поселенців — малописьменних та не дуже добре володівших російською, — з цим документом міжнародного права, не слід і абсолютно виключати його впливу на подібний перебіг подій. Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку російсько-турецька війна та Кючук-Кайнарджийський договір, як її результат, сприяли появі у християнських підданих Порти надії на грядуче скинення турецького ярма, активізували зріст їх національної свідомості та піднесення визвольної боротьби, значно полегшили становище православної церкви та спричинилися переселенню значної кількості болгар, греків та волохів на південь Російської імперії; з іншого — всі його артикули немов би втрачали чинність, коли йшлося про власне російські державні інтереси.

Всього вище згаданого цілком достатньо для того, щоб на прикладі цього, конкретного, переселення болгар до Росії, побачити всю однобокість та фальш як слов'янофільської легенди про «нещасних братушек та їх рятівницю Росію», з арсеналу російської історіографії, так і пануючої, як на початку століття, так і в наш час, серед українських істориків, теорії про те, що болгарські та інші балканські переселенці на Україні, отримавши пільги та землі, займалися виключно тим, що допомагали російському абсолютизму душити волелюбні прагнення українського народу.

Вільшанка у складі Бузького козацького війська

У 80-х рр. XVIII ст. болгар включили до складу Бузького козацького війська.

З 1818 по 1857 рр. село мало статус військового поселення і було одним з опорних пунктів на кордоні між Польщею та Туреччиною.

У Вільшанці розміщувався штаб 4-го полку Бузької уланської дивізії, а згодом — штаб 12-го округу Новоросійського військового поселення і 3-го ескадрону кавалерії, а пізніше волосний штаб військового поселення.

Після ліквідації військових поселень, в 1857 році село стало волосним центром.

Як свідчать дані «Метричних книг за 1877, 1881–1883, 1886–1891, 1894–1897, 1899–1901, 1903–1906, 1908, 1910–1917» на території Вільшанки мешкали представники різних національностей: болгари, українці, росіяни, це представники фамілій: Абажій, Алаєв, Апостолов, Балан, Балєв, Барабаш, Барзиков, Барзинков, Біли, Білоус, Білоусов, Береговий, Березовський, Бобов, Богданов, Богуцький, Боєв, Бойко, Бондаренко, Брингач, Бужан, Булах, Бурдугай, Бурлаченко, Васильєв, Вєлічко, Владов, Войков, Галицький, Гілевич, Гірник, Гриненко, Дехтяренко, Димов, Добров, Дорошенко, Драганов, Драгоєв, Дубченко, Дульдієр, Єнчев, Жанков, Жеков, Жук, Журов, Заболотний, Заєць, Зайцев, Зотов, Іванов, Кармалюк, Квасницький, Кєкул, Кіров, Кирьяков, Ковальов, Команов, Константинов, Коренний, Кравченко, Крейтор, Кривенко, Кройтор, Кулєв, Кульчицький, Курдюков, Куцаров, Лагонда, Літвінов, Литовка, Лисенко, Малков, Милашев, Мілов, Мітєв, Монастирний, Мошков, Муратов, Мурашка, Нагорний, Нєдєлков, Ніколаєв, Нікулін, Онищук, Опря, Осадчий, Осетров, Остапенко, Паскаль, Пєєв, Пєйков, Пєрков, Пєтков, Петров, Пінчук, Поліщук, Поляков, Пономаренко, Потьомкін, Радов, Ралєв, Руснак, Рибак, Самойлов, Сарій, Семенов, Сердюк, Сидоренко, Смєлов, Сокальский, Соколов, Соколовский, Станков, Степанов, Стойков, Суботинов, Суботина, Сухіна, Танасов, Таран, Тараненко, Тарпан, Татарчук, Твік, Терещук, Тодоров, Тончев, Трепалин, Трофимов, Узун, Федоров, Фударь, Христофаров, Цвік, Цвятков, Цуркан, Чабаненко, Чебанов, Чепіль, Черниш, Чєрнов, Черновол, Черчель, Чехович, Чорновол, Шаповалов, Шевченко, Шишков, Шиянов, Щур, Яковлев, які підтримували між собою дружні та родинні зв'язки.

Сучасна Вільшанка

Нині Вільшанка — центр створеного у 1923 році Вільшанського району.